Інна К. в свої 27 років отримала випробування, що не під силу і 87 річному. Перебуваючи за тисячі кілометрів від дому на заробітках, від батьків, від малої трирічної дитини, в чужій їй Німеччині, не володіючи німецькою мовою, втративши паспорт, і на кінець, не маючи медичного страхування, Інну настигає важка хвороба – рак шлунку. Але вона поки і не сподівається про це. Болі прогресують і настає момент, коли Інні не допомагає вже і ношпа. Правдами і не правдами Інні знаходять лікаря. Спочатку операція на апендицит для видалення ймовірної причини болю. Причина проте виявилась невірною. Знаходять хворобу кишкового тракту і в останній момент видаляють вже майже прасклу сліпу кишку. Наступний діагноз: рак шлунку. Остання стадія. Оперативне втручання неможливе. Німецькі лікарі шансів на виживання не дають. Єдиний спосіб зупинити метастази – застосувати хіміотерапію. Але як це зробити? Інна немає ані посвідчення особи, ані медичного страхування, ані достатню суму грошей на лікування в таких розмірах, яких вимагає приватне лікування. А кошти на лікування онкології в Німеччині космічні. Друзі Інни, заробітчани-українці, звертаються за допомогою до парафії української церкви в Берліні. В такому варіанті доходить до мене історія Інни К. – української заробітчанки в Берліні.
Інна К.
Ситуація виглядала абсолютно тупиковою. Немає паперів, немає страхування. Нашвидкуруч зв’язують з чоловіком Інни Борисом, контакт на якого я отримала від нової знайомої українки з вулиці. Борис знаходиться коло Інни постійно, хоча допомогти їй особливо не може. Незнання мови дається взнаки. Раджу йому звернутися негайно до організації, що допомагає мігрантам без медичного страхування. Це Мальтезе (Malteser Migranten Medizin) і Медібюро (Büro für medizinische Flüchtlingshilfe).
У відчаї Борис іде на зустріч до Мальтезе. З перекладом допомагає донька-школярка однієї знайомої українки. Перша зустріч багато успіху не принесла, як розповів мені пізніше Борис. Він був більше стурбований станом здоров’я дружини, аніж бюрократичними волокітами. Пізніше він зрозумів, що в Німеччині без неї нікуди.
Інні підшили вже імплантати для подальшої хіміотерапії, яку треба негайно розпочинати, щоб хоч якось продовжити життя. Як, куди і що?Жоден лікар ненаважується братися за лікування без відповідних паперів про легальний статус в Німеччині і медичне стахування. Незважаючи на те, що кожен лікар ніби має слідувати клятві Гіпократа і домогти хворому при будь-яких осбставинах, матеріальні чинники все ж не дозволяють лікарям вільно слідувати клятві. Так чи інакше, хворій Інні натякнули, що бажано було виїхати з країни з тої причини, що вона не має легальних підстав для лікування, хоча Червноний Хрест запевняв мене у зворотньому: кожна лікарня зобов’язана взяти хвору без зайвих питань.
Берлінські реалії.
В Берліні не існує жодної офіційної організації, яка б професійно займалася проблемами українських мігрантів. Існує лише ініціативна група активістів, що ведуть справу постраждалих на польськ-німецькому кордоні українськиї заробітчан. Досвіду роботи з заробітчанами в Берліні фактично немає. Я є членом цієї ініціативної групи і бачу, що досвід доводиться набирати на ходу. В процесі десятків телефонних дзвінків і переговорів з благодійними громадськими організаціями Берліна, що допомагають мігрантам, вималювався певний план дій. Він мав кілька складових, кожну з яких треба було випробувати.
Звертання до Мальтезе і Медібюро
Один напрямок передбачав подальше звертання до Мальтезе і Медібюро від офіційних організацій українців в Берліні. До Мальтезе поїхала делегація від греко-католицької церкви на чолі з отцем Сергієм. Я ж звернулася до медібюро від Ukraine kompetez Zentrum, бюро якого знаходиться в тому самому приміщені, що і Медібюро. Колишні зв’язки з працівниками цього бюро з минулих проектів допомогли їм перейнятись ситуацією, в якій опинилися молоді українські мігранти в Берліні. Нам порадили добитися отримання дульдунку (Duldung) для проведення лікування Інни, а активісти медібюро зобов’язалися вести переговори зі знайомими лікарями страховими компаніями.
Подібний результат отримали наші відвідувачі Мальтезе, куди звернувся вже отець Сергій через церковний орденаріат. Там теж ввійшли в положення людей, написали листа-прохання до лікаря з поясненням ситуації. Але виконання хіміотерапії ще не було можливим.Наступний термін аж в понеділок.
Паралельно теж порадили просити дульдунгу. Авокат, якого тим часом найняв Борис для допомоги в справі, радив, крім звертання за дульдунгом, просити політичного притулку і, не втрачаючи час, продовжувати лікування. Єдиний недолік, що всі ці ходіння по поліційних установах вже є величезна втрата часу. Інна потребує негайної лікарської допомоги.
Перебування у лікаря закінчилось наступним: лікар береться за лікування Інни безкоштовно, але не може проплачувати дорогі медичні препарати для хіміотерапії. Ціни конкретної на них теж не каже, посилаючись на необхідні консультації з аптекарями, які постачають ліки.
Питання ціни ліків на деякий час залишається відкритим і вагомим: якщо ціна є прийнятною, то Інна залишається на лікування в Німеччині. Якщо ні, повертається в Україну. Думка про Україну найболючіша. Там залишилися батьки Інни і трирічна дитина, що вже давно не бачила маму. А мама бореться за життя…
Дульдунг.
Наступним кроком була поїздка до Ауслендебехьорде (Ausländerbehörde) просити дульдунг. Поліційні службовці довго шукали дату терміну для iнтерв’ю, яке спочатку доведеться пройти смертельно хворій Інні для того, щоб її дозволили залишитися в Німеччині для лікування. В результаті довелося відмовитись від усіх стикань з поліцією і її бюрократично-допитної системи. Для Бориса було ясно: поліційних допитів Інна не витримає.
Повертатися в Україну?
Залишився один єдиний варіант – повертатися в Україну і продовжувати лікування там. Для цього Інні потрібен був документ від посольства України в Німеччині про втрату її паспорту: Посвідчення на повернення в Україну. Виконання цього рішення теж було нелегким, бо всім відомо, що посольство вимагаж довідку від поліції про втрату пастпорта. При особистому звертанні до поліції на Бориса чекає депортація. Цього він допустити не може, бо не може залишити Інну напризволяще.
Інна потерпає від сильних болів. Рак шлунку прогресує. Виписані лікарем снотворні таблетки вже не допомагають. Ми вирішуємо йти до нашого рідного посольства і просити ввійти в ситуацію, що склалася і якомога швидше видати Інні потрібний посвідчення для виїзду з Німеччини.
Дорога до будинку посольства в районі Фрідріхстрассе обвішана плакатами Володимира Клічка, який всім прокламує, як йому добре. Прийнявши рекламне благословення українського боксера, ми ввійшли до посольського бункера на Альбрехтстрассе 26.
Консульський відділ Посольства України в Німеччині.
Чекання в черзі є невід’ємним атрибутом будь-якого посольства, а берлінського особливо. За могутніми сталевими дверима мілітаристського дизайну почуваєш себе ніби в зоні особливого призначення. Годинник на стіні вказує час з відставанням від місцевого часу на годину. Замість європейських 9 годин ранку нижня стрілка вказувала 8 годин. В Україні в цей час мало би бути 10 годин. Консульський відділ гальмує однозначно, віддалившись не тільки від України, але і від Німеччини. Тут справді своя держава.
Звертання до консула посольства України в Німеччині Олександра Сергійовича Гирича з викладення ситуації не звільнило нас бюрократичних формальностей, які має пройти людина в разі втрати паспорта. Перед консульськими процедурами виявилось всі рівні, і навіть смертельно хворі. Найважче було йти до поліційної дільниці і просити довідку про втрату паспорта. Посольство вимовилося тим, що воно не може підтримувати нелегальне транспортування українських мігрантів, тому видасть потрібну довідку тільки на основі поліційної.
Втрачати нам не було вже що, окрім дорогоцінного часу, тому я особисто пішла просити берлінських поліційних службовців видати необхідний папір про втрату паспорту без присутності зазначеної особи, яка знаходиться у важкому стані. Я представилась працівником Ukraine Kompetenz Zetrum, що піклується про українських мігрантів в Берліні. На моє превелике диво, людина в німецькій поліційній уніформі виписала мені потрібне підтвердження без проблем, безкоштовно і навіть не намагалася принижувати.
Отже, залишалося повернутися до посольства для оформлення потрібного нам Посвідчення на повернення в Україну. Та наша тяганина з посольством, як це вже традиційно стається, тільки починалася. Олексій Головко, перший секретар консульського відділу, вимагає повного комплекту паперів, включаючи фотографії, яких у нас з собою не було. Пан Головко дорікнув, що треба було перед тим звіритися з інтернетом про необхідні папери. На щастя, виявилось, що Інні вдома мала готові фотографії, бо в мене вже потрохи темніло в очах від уяви того, що слабу Інну доведеться вести до фотографа. Борис нашвидко вирушає додому за фотографіями. Я залишаюсь чекати в вестибюлі посольства. Пізніше випадково пан Головко підзиває мене з запитанням,” А хто буде підписувати Посвідчення на повернення в Україну?” Я ще мала надію, що цю бюрократичну ланку вдасться уникнути і Інна вдома підпише, що від неї вимагатиметься. Та мені безкомромісно було сказано, щоб жінка особисто з’явилася для підписування паперів. Мені знов потемніло в очах, коли я зрозуміла, що зараз Інна має переконати свої болі, що вже йдуть до хребта і аж під груди від тиснучих на клітини тіла метастазів. Я ще раз попросила ввійти в положення жінки і не примушувати її їхати, бо це коштуватиме їй неабияких сил, яких і так залишилося дуже мало. Жінка щойно після операції.
Та мої слова були марними. По шевелінню губ за склом посольських бар’єрів я прочитала лише: є норми, є норми… Я від себе вже повторила, що є ще людські норми, та за бар’єром мене певно що не чули. А якби і почули, то навряд чи зреагували.
Я вирішила звернутися до консула знову. Олександр Сергійович Гирич, переговоривши з першим секретарем консульського відділу, запропонував мені залишити свій паспорт і їхати з паперами до Інни, підписувати, потім знову повертатися і продовжувати оформлення. Довід: бо може я зараз десь завіяюсь з цим папером в Німеччинні. Я не могла зрозуміти значення цих всіх норм і коментарів. Зіславшись на тих працівників посольства України, які знають про мою роботу з мігрантами і які б принаймі могли довести, що я веду громадську діяльність в Берліні і нікуди з паперами втікати не збираюся, я сподівалася, що негативна інтонація розмови в мій бік зміниться. Висміявши мене і наведених мною протекціоністів, що немають нічого спільного з консульським відділом, пан консул розвів руками.
Довелося терміново дзвонити Борисові з проханням привести Інну до посольства. Я по часові не встигла змотатися з паперами туди і назад. На завтра відкладати було не можливо, бо посольство у четвер не працює взагалі. Час, що відмірює хворобу, працює не на нас.
Чекаю в приймальній посольства далі. Оглядаю навколо приміщення. На величезному дісплеї настінного телебачення 5 канал подавав репортаж з України про візові проблеми українців з Європою. Довгі черги біля німецького посольтва в Києві і критика самодурства посольських співробітників щодо видачі віз. Молодий юнак, повернувшись спиною до камери, розповідає про не обгрунтовану відмону йому у візі. Далі стомлені обличчя чекаючих на шангенську візу. Згадую вислів Бориса: “Сюди важко потрапити, а виїхати ще важче”. Мені дуже хотілося, щоб чоловік повернувся до камери обличчям і від імені всіх українців сказав все про дискрімінацію, що відбувається. На весь світ.
Інна в посольстві.
За деякий час таксі привезло Інну і Бориса з фотографіями. Вона, скрючена, тихенько підійшла до віконця приймальні. Було видно, що кожна хвилина стояння дається їй взнаки. Перший секретар щез з кімнати приймальні. Ми чекали не знаючи на що. Я попросила Інну підписати необхідний формуляр і йти сісти, що вона і зробила. Пан Головко, що повернувся до нас, помітив підпис, що поставила Інна К. Це чомусь вивело його з рівноваги: він не повірив, що підпис поставила саме вона. Його тон різко змінився. Він наказав ще від руки Інні написати особисто заяву про втрату нею закордонного паспорту і зробити так, щоб він на свої очі бачив, що вона його підписала.
Інна майже не відреагувала. Я бачила, що вона вже не реагувала на ті образи, які ще намагався нанести українській заробітчанці виконавець посольства. Смертельний вирок її хвороби здається віддалив її від людей і їх проблем. Єдине, що їй в той момент їй хотілося, щоб скінчився цей страшний сон. Їй хотілося додому. Частинка України в Берліні в обличчі посольства України не надала їй відчуття присутності на території України, хоч часто охоронці посольства люблять це повторювати для відвідувачів.
Останнім знущанням на завершення була сплата консульського збору, який довелося платити двічі. Перший раз ми його сплатили згідно наданого нам при першій зустрічі паперового зразка. Це була сума в 20 Євро. На завершення наших мук перший секретар нам пояснив, що невірно нас інформував і згідно нових тарифів ця ціна складає вже 24 Євро. Це означало, що треба було ще доплатити 4 Євро. І знову з 5ти Євровою оплатою за послуги банку. І тут мій терпець урвався. Я запитала про виконання норм з надання достовірної інформації з самого початку. Здаєтья, в зворотньому напрямку виконання норм не було важливим. В один момент мені здалося, що простіше було йти заплатити 4 Євро, аніж довести абсурдність ситуації посольському функціонеру.
Дякувати пану Богу, ліміт знущань над Інною в посольстві вичерпався. На вулиці вже була перша година дня. Консульський відділ зачинявся до п’ятниці. Ми щасливі, що маємо на руках нарешті вистражданий документ. Зразу ж за дверима посольства Інна і Борис сказали, що вирішили негайно повертатися на лікування в Україну.
Здавалося, холодність в посольстві, де навіть не поцікавилися станом здоров’я молодої дівчини, на обличчі якою відбивався страшний діагноз, була останньою краплею, що переповнила чашу поневірянь в холодній Німеччині, де все побудовано на холодному розрахунку і грошах. Борис не приховув своєї радості від того, що нарешті зможе вивести дружину з Німеччини і лікувати її далі.
Вдома на них чекатимуть не менші випробування. Але про це поки не думають. Головне, геть звідси. Їх не треба звідси виганяти. Вони їдуть звідси самі. Борис за освітою історик. Працював учителем історії в школі. Інна – бухгалтер. В них було лише мрія – збудувати собі свій власний дім. За цим подалися в світи на заробітки. Не врахували лише одного, що у цих світах їх ніхто не чекає. Мамона тут мадонна.
Останній візит до лікаря.
Наступного дня мав відбутися останній візит до лікаря на огляд, за паперами і відповідними вказівками. Інна до лікаря поїхати вже не змогла.
Лікар дав безкоштовно Борису з собою деякі дорогі медикаменти, замовив дешевше ліки, які Інна потребуватиме при першій хіміотерапії. Греко-католицька парафія передала на підтримку хворій певну суму грошей. Знайомі по власній ініціативі купили за свій рахунок квитки на літак. Паралельно з допомогою інших людей вже шукалися лікарі в Україні, які могли б перейняти Інну. На даний момент завдяки допомозі добрих людей такого лікаря знайшли. Сподіваємося на успішне продовження терапії.
Літак відніс молодих людей на рідну землю. Вдома, як кажуть, і каміння лікує.
Пишної делегації від української громади в аеропорту Тегель не було. Та і мабуть мало хто знав про те, що сталося в українській діаспорі. Соціальні питання не є популярними для активних культур-орієнтованих активістів. Якби Інна і Борис могли нам щось затанцювати, то їх би можна і випровадили пишно, наварили борщів і вареників, та ще й на дорогу дали б. А так зробили вигляд, що нічого не сталося. Моя хата скраю?
Перед від’їздом Інна і Борис просили подякувати всім, хто допомагав їм у важкій ситуації, в яку їх загнала нагла хвороба раку.
Подяка персональна отцю Сергію Данківу, священнику греко-католицької церкви, що особисто допомагав українцям в виході з важкої ситуації.
Подяка тим прихожанам церкви, землякам Інни і Бориса, що допомагали з перекладом, ходінню по інстанціях, підтримкою матеріальною і душевною.
Подяка всім, чиє серце відгукнулося на цю біду!
Наша підтримка, щоправда, цим не закінчується. Нам потрібно стояти сильно в вірі і дусі наперекір всім діагнозам і прогнозам, щоб Інна здолала фізичний недуг.
Наше прохання до пана Бога заступитися за молоду жінку, зберегти маму для донечки Іринки, дружину для чоловіка, доньку і невістку для батьків.
Велике прохання до всіх виявити акт солідарності з людьми в біді, хто чим зможе: в божій службі, в матеріальній підтримці, яка ще знадобиться на лікування в Україні і в людському співчутті.
При бажанні допомогти родині Інни і Бориса в Україні чи з Німеччини, будь-ласка, звертайтися до Ольги Самборської: 0049 1775495465
Так от закінчується діаспорський соціальний тиждень в Берліні. Коли Інна і Борис відлетять до України, я знову піду відвідувати професора Осадчука. Добре, що дорогу туди вже не треба ні в кого питати. Натомість, треба запитати, що то власне є діаспора соціальна?
Про це в наступному матеріалі.
Продовження слідує.
Ольга Самборська,
23.04. 2009, Берлін
Gast-arbeit-keit /Заробітчанство 