Лихо заробітчан. Частина 3. Хроніка заробітчанина.

Життя людське в Україні як бог дасть. Попав в струмінь, тебе несе. Не попав – винесе. Василь Вовчанський зажди гідно тримає людське обличчя: і коли несе, і коли виносить. Молодий чоловік, “бойко з крові і кості», як сам себе називає, не здається, хоч життя випробовує його не на жарт. Був учасником помаранчевої революції, брав активну участь в політичному житті району та села. Василь проживає в мальовничому карпатському селі Вовче. Це місцевість, звідки починає свій витік життєдатний Дністер. І хоча природа надихає і животворить, та жити у Вовчому нелегко. Знайти роботу з нормальним заробітком, щоб задовольнити всі потреби, важко. Василь перепробував, що міг. Працював в сільській раді касиром, але зарплати була мізерною. Далі змінив роботу на лісника з трохи більшим окладом. А тут лихо: важко захворів брат. Гостро встає потреба в грошах для оплати лікування. Податися на заробітки – перше, що спрадає на думку. В той час вже багато людей з західних регіонів України виїжджало на заробітки до Польщі. Але з часу, коли Польща стала форт-постом Шангенської зони на сході з Україною, отримати візу стало дуже проблематично.

Василь так розповідає про цю лихозвісну подорож: « Фірма оплатила нам білети до Львова, правда з пересадками. Посадили нас в іспанський автобус. Здавалось все добре. В Мадріді пересіли в польський. Теж ніби все нормально, аж тут в Німеччині перед польським кордоном – перевірка. Далі висадка з автобуса без пояснення, погрузка в мікроавтобуси і під озброєним конвоєм доставка у відділ прикордонної поліції. Там наглий обшук.
Я спочатку думав, що перевірять, тай відпустять. В крайному разі – депортують на якийсь час. Але коли мене одного із перших забрали на перевірку, я зрозумів, що потрапив фашистові у руки. Це насмішки, викидування харчів. Прохання повідомити в консульство України в Німеччині, зробити дзвінок, щоб повідомити родину про затримку – все ігнорувалось. Але що гроші заберуть, я і не вірив. Повірив, аж коли сидів в камері. Я почув, як одна із жінок почала голосно плакати і просити їх, щоб не забирали гроші. Вона мала їх захованими в одязі. Мене шокувало, як це може бути, щоб така показова європейська країна як Німеччина, і таке може зробити. Мене покликали із камери і через російськомовного перекладача повідомили, що практично всі гроші забирають.
Тоді я став їх просити і розповідати, що ці гроші я везу для свого брата на операцію, яку йому негайно потрібно робити, бо він лежитьу лікарні і чекає. Всі ці благання були марні. У мене знімають відбитки пальців, фотографують в 4 чи 5 ти позиціях, зважують і ведуть в камеру. До того ще забирають куртку після того, як забрали шнорівки та пасок. Те саме зробили і з другом. Але йому дали простирадло, а мене навіть не запитали, чи мені воно потрібне чи ні. То ми два тим простирадлом вкривались і грілися, бо в камері було холодно.
Далі взяли мене, щоб підписати протокол. Там не було вказано про 150 Євро. Після моїх наполягань їх нарешті знайшли і вписали в протокол.
І тут постає питання: невже німці нічого не вміють, крім того, щоб ображати честь і гідність людини та порушувати її людські права!
Далі суд – гуманний суд, завчасно підготовлений із протоколами з нашими даними. Ми лиш поставили підписи. Нас викликали по одному для підписання протоколу. На суді я хотів запитати, чи все-таки можу подзвонити в консульство. Суддя не захотів цих питань слухати. Накінець, правда, кинув поліцейським, щоб ті дали мені змогу подзвонити. В поліційному ж відділі мені так і не довелося скористатися правом звернутися до українського консульства.
Далі на нас двох із другом наділи наручники і посадили в мікроавтобус. Та наручників було мало. Нас ще привязали пасом до крісла. Я зразу думав, що це для безпеки, але коли побачив, що конвой не надів на себе паси, то в той момент я відчував щось, що неможу описати. Мені ще зараз робиться від того недобре. Привезли нас в тюрму, посадили в туалет приблизно на 2-3 год. Поскільки годинника я не мав, а мобільний телефон забрали, я неміг знати, скільки ми там сиділи.
По одному нас вивели в кімнату, наказали роздягнутися до гола, зняти одяг і нижню білизну і присідати. Я в цей момент не витримав ї сказав: “Я там хлопці нічого не сховав”.
При заповнені документів у графі: чи потребую лікарської допомоги, заповнювач навіть не звернув уваги, що я відповів. Відразу написав, що ні. Потім дали сухпай, білизну і речі першої необхідності. Далі повезли ліфтом на другий чи третій поверх. З того стресу я непамятаю ні поверха, ні номера кімнати. Вже в кімнаті в першу чергу запитався про туалет. Пішов і напився із крана води. Поляки скрутили цигарку. Запалив одну, другу, трету (хоч я і не палю) . З’їв за цілий день два тоненькі шматки хліба із паштетом та ліг спати.
Довго не міг заснути. Заснув перед ранком. О 7 год ранку прокинувся. Дали снідання: маленьку булочку. За чаєм треба було йти десь донизу. Я знаходився в такому стані, що нехотів ні чаю, ні булочки. Через деякий час нас повідомили,щоб ми готувались на вихід. Вивели нас, посадили в той самий туалет, знову на довгий час, здається ще більший як минулого разу. Видали нам сумки, наділи наручники і повезли у поліційний відділ. Там нас посадили до автобуса з десятьма поліцейськими і заборонили говорити. По дорозі підібрали жінок з депортаційного центру і рушили до Берліна. На літовищі – кімната без вікон і туалета. Перевірка через металодитектори. Нам дали лиш склянку води і все. Та й лиш тому, що ми дуже просили.
Погрузили нас як вбивць в автобус, підвезли до літака, зробили коридор від автобуса до трапа літака із конвоїрів. Так нас провели в літак.
Як ми ще сиділи в автобусі, до нас підійшов представник України і повідомив, що ми депортовані за кошти країн Німеччини та України і перевозимосяМіжнародними авіалініями України (МАУ).
Це було 27 травня в 18 год 35 хв., номер рейсу 204. До літака нас посадили, коли ще не було пасажирів. В самий кінець літака. Потім бачимо, заходить депутат Заєць, а з ним – Зарубінський із блоку Литвина. Політики до нас щоправда не підійшли. Ми з свого боку хотіли підійти, але нам сказали, що ми не можемо ні з ким говорити і ні до кого підходити. За нами спостерігали люди із служби безпеки. У Києві, як літак приземлився, політики наші одними із перших встали, взяв свої валізи і вийшли. Нас висадили вже тоді, коли пасажирів не було в літаку. Прилетіли ми до Борисполя вже коли було темно. Ну а далі приїхав з фірми автобус і привіз нас до Львова.
Приїхавши, я на другий день почав шукати лікаря для брата. Брат постійно чує болі в області печінки, робити нічого не робить, бо неможе. Брат інвалід 2-гої групи в дитинстві став жертвою лікарів. Та і дорослим лікарі при видаленні поліпів пошкодили центральний нерв і тим його позбавили можливості бачити на око. Бачить тільки на одне.
З великими поневіряннями таки знайшли потрібного лікаря, який погодився лікувати братову проблему з печінкою. Лікар пояснив, що операція не є проста. ЇЇ вартість може становити кілької тисяч доларів. Ось і маю проблеми, які стались в наслідок дій німців. Гроші, що я віз для операції брата, забрали. Де їх знайти на операцію? Думав зайти у Львові в банк, де б я міг взяти готіковий кредит, недивлячись на проценти погашення, щоб довести лікуання брата до кінця.
Не зміг знайти банк, щоб взяти кредит готівкою, бо всі банки хотять чогось такого, що у мене немає.
Була надія позичити, але для позички треба гарантія повернення. Думав поїду до Польщі заробити пізніще, але поставлена німцями депортація не дозволяє ввїжджати навіть до Польщі.»
Останні відомості від Василя такі: « Операція пройшла
добре. Зараз проходить лікування. Але брат не встає,
недозволяють, та не їсть. Ліки мають бути всі заграничні, наших українських
практично немає. Кожного дня на ліки видаю по 250-350 гривнів. А тут іще з”явились ускладнення.На протязі трьох тижнів після операції почалася появляти якась рідина. Лікарі змушені були йому покласти трубку для витікання рідини. Вони незнають звідки вця рідина появляється но говорять що це незагрожує здоровю. як буде дальше я незнаю.Голова йде обертом, де взяти гроші для подальшого лікування брата. Відчуваю, що як раз зараз настали скрутні часи. Стою серед дороги, що робити і як продовжувати
лікування?». Це для мене зараз питання. Половина роботи зроблена, а
половина ще чекає . Я звертався до різних людей про допомогу, але марно. Але якось буде.»
Та якось воно не буде, хоч і люблять себе тішити українці цим висловом. Без спільної солідарності не виживемо і не збудуємо спільної держави. Зацікавленність в біді іншого має бути присутньою не тільки на шпальтах газет, в промовах депутатів, але і в конкретних діях, в літаках, коли принаймі виказується інтерес до біди виборців.
Якщо українець є байдужим до біди іншого, бо його посада притупила людське співчуття і потяг до взаємодопомоги, то про яке суспільство тоді можна говорити.
Поки українець не стане на захист українця хоча б тому, що, як всі люблять голосити, у нас одна матір-Україна, то немає нам ціни в міжнародній спільноті. Тут поважають тих, хто поважає сам себе і своїх співвітчизників. Якщо не зможемо захистити українців-заробітчан, українців-нелегалів, мігрантів в Європі, то Європа нас не сприйме як гідних самих себе. Вона тому нас і не сприймає такими, бо ми дозволяємо їй це робити: роздягати догола, знущатися і відбирати останнє. Дозволяють політики, діаспоряни і врешті самі українці.
Вірю, знаю, можемо – так написано на посвідченні Василя Вовчанського з помаранчевої революції.
Можемо? Про це в в наступному розділі.
p.s. На даний час справа заробітчанина взята на захист німецькими адвокатами. Є надія, що справу вдасться виграти в суді і повернути забрані німцями гроші . Але для цього потрібен певний проміжок часу на бюрократичну процедуру німецького суду. Життя брата треба рятувати зараз.
Хто має можливість надати посильну допомогу Василеві Вовчанському в його ситуації, будь-ласка, звертайтеся до нього за електронною адресою vovche_69lv@bigmir.net
Підготувала Ольга Самборська
Передрук матеріалу і використання вищеподанних фактів дозволяється тільки з дозволу автора.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: