Віза і прості люди.

Ukraine Kompetenz Zentrum a.g,Берлін проводить зустріч на тему“Україна між кордонами: міграція, візовий режим і звичайні люди.” Презентація фільму “Радуниця” і дискуссія.

Зустріч відбудеться 25 листопада 2008 року в 18.30 годин за адресою: Берлін-10961, Gneisenaustrasse 2a, під’їзд 3, 2 поверх. Вхід вільний.

“Західна Європа повинна щось запозичити з житття, що бурлить в Україні!”, – зауважив якось один німецький режисер після перегляду фільму “Радуниця”.

Цей фільм – один день з життя села Клюси, місце зустрічі трьох національностей: білоруси, українці і росіяни. Політика всюди, навіть на цвинтарі під час поминання рідних. Прості люди, які зібралися на Радуницю, подолавши всі кордони, стають заложниками політиків, які насправді далекі від реального життя.

Ukraine Kompetenz Zentrum a.g і автор-сценарист фільму “Радуниця” (2007) Дарья Аверченко запрошують переглянути фільм-номінант багатьох фестивальних конкурсів . Після перегляду можна буде поставити питання автору фільму і взяти участь в дискуссії на тему “Україна між кордонами: міграція, віза режим і прості люди”.

Дарья Аверченко і Роман Бондарчук в своєму короткометражному фільмі “Радуниця” (2007) розповідають про Україну, країну, що ще мало відома поза її кордонами. Ми б хотіли підняти питання, що означають кордони для українських людей як в самій Україні, так і за її межами.

Ukraine Kompetenz Zentrum (www.ukz-berlin.de) – це група активних людей, яких хвилюють теми міграції і кордонів, а також доля українських людей між кордонами.

Контактна особа: Ольга Самборська, samborska@gmx.de, tel. 01775495465

Місце зустрічі:

http://www.mehringhof.de/impressum.html

Більше інфо на www.ukz-berlin.de, www.checkpointeast.info, www.samborska.wordpress.com

………………………………………………………………………………………………………

деякі матеріли з преси для ознайомлення з проблемою:

Провінційний погляд на трудову міграцію в Центрально-Східній Європі

Де ж усе-таки заробити? Для українців це питання в останнє десятиліття є основним. Воно обговорюється всюди: у транспорті, при зустрічі на вулиці чи базарі, вдома і в гостях, на роботі і в кав’ярні, не кажучи вже про стояння в черзі у центрі зайнятості. Особливо це актуально для Чернігівської області, де офіційно зафіксований рівень безробіття вже не перший рік майже вдвічі перевищує загальноукраїнський. Пошук заробітку для українського (переважно аграрного та історично невиїзного) суспільства — проблема нова, а відтак складна. За даними Міністерства закордонних справ України, за межами нашої держави на нелегальному становищі перебуває приблизно два мільйони громадян. За іншими підрахунками, Україну щороку покидають від двох до семи мільйонів наших співвітчизників. При цьому Польща продовжує бути одним з найбільших ринків нелегальної праці для українців. До 1998 року — початку наближення Польщі до вимог Шенгенської угоди — польсько-український кордон з метою працевлаштування щороку перетинало понад три мільйони осіб. Коли ж для українців відкрилися нові трудові обрії в Португалії, Італії та Греції, загальний потік міграції до Польщі зменшився до одного мільйона на рік, і ця тенденція поки залишається. Група українських та білоруських регіональних журналістів побувала у Варшаві, де брала участь в організованому польським фондом ім. Стефана Баторія семінарі на тему: ”Політична і заробітчанська міграція в Центрально-Східній Європі”. Журналістами розглядалося явище заробітчанської міграції в контексті правових норм у Польщі в зв’язку з її вступом до ЄС та в контексті порушення вимог законів щодо мігрантів і самими мігрантами. Тепер – більш детально про ці та інші питання. Явище міграції у світі існує давно, проте його визначення відсутнє Принаймні у цьому впевнені фахівці: вони добре поінформовані, а відтак стверджують, що на даному етапі історії це явище не має чіткого визначення. Однак саме воно було, є і нікуди не зникне найближчим часом, тому необхідно з цим якось справлятися. Протягом останнього півстоліття пересування людей по Європі в пошуках заробітків є звичним. З ним знайомі практично всі європейські суспільства, у тому числі і польське. Лише люди, які довго жили за “залізною завісою” своїм окремішнім життям, тобто ми, відкрили для себе явище заробітчанства лише на початку 90-х. Тому, напевно, суспільство так болісно його переживає. Поляки також не в захваті від виїзду своїх громадян на роботу до багатих країн: від цього, вважають вони, в першу чергу страждають діти, яких виховують бабусі, дідусі та родичі, маргіналізується суспільство через втрату цими громадянами активності та зацікавленості економічною і політичною ситуацією в своїй країні (“ми тут ніхто і від нас ніщо не залежить”), а також від напливу готівки дорожчає життя в Польщі. За різними даними, за межами Польщі перебуває від 50 тисяч до чотирьох мільйонів громадян. До слова, громадян України у своїй державі поляки нараховують приблизно 200 тисяч, і на практиці влада підходить до мігрантів з України ліберально, в чому журналісти мали змогу переконатися під час зустрічі з легальними робітниками-будівельниками, нелегалами, депутатами Сейму та поліціянтами. Хоча загалом українські заробітчани за кордоном є безправними: за останні два роки їх загинуло лише в Польщі біля трьох сотень (згадати б хоча застреленого польським поліціянтом на очах у вагітної дружини українця Сергія Кудрю). Отож нелегально українці у Польщі працюють на будівництві, польових сезонних роботах, жінки опікуються старими та хворими, виконують функції прибиральниць. Платять їм зазвичай менше, ніж полякам, але все-таки більше, ніж ті можуть заробити вдома — в середньому 1200 — 1500 злотих на місяць, що становить понад 3000 доларів (за твердженнями економістів, наплив нелегальної робочої сили завжди є економічно вигідним для цієї держави). До того ж ставлення поляків до наших робітників та домогосподарок є загалом хорошим. По-перше, як правило, наші люди відповідально працюють, а по-друге, поляки добре пам’ятають, як кілька років тому самі виконували подібні роботи в Німеччині, Італії, Голландії… Не останню роль у цій справі зіграли і ЗМІ, які від самого початку не залишали без уваги цей процес: писали про становище поляків за кордоном і про мігрантів у Польщі, тим самим сприяли більш м’якому ставленню до іноземців, ніж воно могло бути. Адже поляки 10-12 років тому не вважали себе багатими настільки, щоб надавати допомогу іншим, були навіть протести проти хорошого утримання в спецзакладах біженців зі східних країн. Однак гуманне ставлення поляків до людини як такої все-таки взяло гору. Легально в Польщі працюють наші лікарі, медсестри, вчителі англійської мови. Платять їм так же, як і полякам, оскільки вони — “легали”. Відбувається таке собі природне явище: поляки, що мають подібні спеціальності, їдуть працювати в Німеччину та інші держави Центральної Європи, а їхнє місце займають українці. Бо висококваліфікованому полякові зі знанням іноземної мови польські заробітки не підходять. А оскільки багата Європа “старіє” (у них 1,4 дитини на сім’ю, а щоб нації не “старіли” – треба 2,7) — там не просто дуже потребують медсестер і лікарів, а ще й добре їм платять. До речі, поляки дуже добре відгукуються про наших медсестер: мовляв, якби вони знали, скажімо, німецьку мову, то були би цілком конкурентоздатними на загальноєвропейському ринку праці. І взагалі спеціальність медичної сестри входить до ряду професій, на які, попри все, попит зростає. А з учителями англійської вийшло дивовижно: їх у Польщі за старої влади у вузах готували мало, здебільшого захоплювалися російською як іноземною — тому нині там працює кілька тисяч українських вчительок. В основному, із тих же західних областей, де немає проблем з володінням польською мовою. Польські поліціянти в свою чергу кажуть, що наші мігранти не є джерелом злочинності, у більшості випадків самі стають жертвами, як-то жінки, що втрапили в сексуальне рабство. Із задоволенням правоохоронці повідомили, що українські нелегальні робітники не помічені ні в наркобізнесі, ні в рекеті, ні в розбоях. Певна річ, такими справами займаються не будівельники чи домогосподарки, а дещо інші “фахівці”. Проте є очевидним, що у тамтешніх правоохоронців у зв’язку з бурхливою міграцією та вступом Польщі до ЄС клопотів через порушників законів стало більше. Українські журналісти відвідали поблизу Варшави заклад для затриманих безпаспортних осіб, Центральний осередок для біженців у Подкові Лесній–Дембаку, та нелегальну біржу праці. Про отримані там враження буде нижче. Загалом же міграцію людей, і з України зокрема, у Польщі не сприймають як загрозу. Їхні спеціалісти з цього питання кажуть, що лише слабкі суспільства бояться напливу мігрантів. У Центральній Європі цей процес розглядають не як руйнівний, а як інтеграційний, як культурновартісний — можливість краще пізнати інших людей, допомогти їм, позбутися ворожості між націями. Приміром, у маленьких країнах Швейцарії та Люксембурзі до 18 відсотків суспільства становлять мігранти. Вважається, що лише завдяки явищу трудової міграції французи і німці позбулися взаємної ворожості. Напевно, поляки розраховують таким же чином примиритися з німцями — стараннями польського уряду права півмільйона польських “гастарбайтерів” у Німеччині надійно захищені. Німці погодилися приймати і поважати трудові права сусідів в обмін на більш жорсткий прикордонний і міграційний контроль на Сході. Це означає, що польський працівник легально отримує зарплату, не боїться переслідування поліції, може розраховувати на медичне страхування. А от коли ж Україна в достатній мірі подбає про права своїх громадян, що їдуть на чужину не від хорошого життя? Заробітчанство у нас стало настільки масовим, що давно було пора розробити державні програми по запобіганню цьому явищу або хоча б дбати про правову захищеність своїх громадян за кордоном. За даними того ж Міністерства закордонних справ України, за рік там одержують по тисячі і більше заяв про вихід з громадянства України. А це, ясна річ, хороші молоді спеціалісти, позбуватися яких державі мало би бути шкода… “Найкраще - бути в Польщі політичним біженцем”, – у цьому зізнався журналістам молодий чеченець з Центрального осередку для біженців у Подкові Лесній – Дембаку. — Польське законодавство дає чимало пільг і соціальних гарантій, виплачує грошову допомогу людям з таким статусом, але ж одержати його дуже непросто. Треба довести, що твоєму життю та безпеці твоєї родини реально загрожує існуючий політичний лад у державі, яку ти покинув. Здається, нині Польща перебуває в складній ситуації: з одного боку, вона не може не виконувати вимоги ЄС стосовно політичних біженців, тобто повинна їх визнавати і надавати допомогу. А з другого боку виходить, що тим самим вона визнає Росію винною у воєнних діях у Чечні… Словом, політика. “Однак я все одно сподіваюся на позитивну відповідь Польщі на мою заяву”, — ділиться з нами своїми міркуваннями хлопець. А тим часом навколо збирається великий натовп його співвітчизників: чоловіків, жінок з дітьми, людей поважного віку. У всіх є бажання розповісти про пекельні події у себе на батьківщині, в Чечні: про так звані “зачистки”, масові розстріли, беззаконня, що становлять щоденну загрозу життю мирного населення, про те, як їм вдалося звідти втекти … У кожної молодої мами по п’ятеро-шестеро дітей, багато з цих жінок уже втратили спочатку батька, тоді чоловіка і братів, не мають житла, не кажучи про можливість працювати і утримувати своїх напівсиріт. Зустрічаються там жінки з вищою освітою і старенькі бабусі, яких родичі не покинули без догляду. В один голос усі твердять, що не мають наміру залишатися в Польщі або в якійсь іншій державі Європи — вони повернуться додому, як тільки там скінчиться війна. — Гріх жалітися на щось у цьому притулку, ви ж бачите, — включається в розмову жінка середнього віку, — годують, лікують, вдягають, дають трохи грошей, кожна сім’я біженців має окрему кімнату з усім необхідним, у холі — телевізор, є де помолитися Аллаху, вільно можна виходити за межі притулку, пересуватися територією Польщі, і мову їхню ми розуміємо. А додому хочеться, бо немає нічого кращого за свою землю. Подібних осередків для біженців у Польщі дев’ять. У них перебувало на час нашого візиту (статистика тут міняється щоденно) 1598 осіб. Той, про який іде мова, відкрито 10 років тому, він вважається найбільшим і найкраще облаштованим: це компактне селище в зеленій зоні. На момент нашого там перебування в осередку проживало 332 людей, 90 відсотків з яких — чеченці, були афганці, іракці, шрі-ланкійці і 25 білорусів. — А під час довготривалого збройного конфлікту в Югославії у нас в основному були біженці з цієї країни, — розповідають працівники закладу. Усі люди, що оголошують себе біженцями, після перетину польського кордону, направляються до Дембаку, а після оформлення відповідних документів, у тому числі й прохання про статус політичного біженця, їх відправляють до інших осередків. Заяви про надання статусу розглядаються протягом шести місяців, і весь цей час люди живуть у центрах для біженців. Навіть ті, кому було відмовлено в бажаному статусі, мають право ще три місяці тут прожити і подати вдруге аналогічне прохання. Таким чином, особливо наполегливі, терплячі або ж послідовні біженці можуть практично роками перебувати в очікуванні. Ясна річ, держава перебування витрачає на це немалі кошти, але що робити — таких правил поведінки вимагає європейська демократія — таке життя. Полякам тепер дуже непогано коштами допомагає Євросоюз, до якого вони нещодавно вступила. У хороших побутових умовах утримуються в Польщі і безпаспортні громадяни з так званих проблемних країн сходу. Трапляються серед них і українці з білорусами. Тамтешні чиновники тримаються толерантно, виважено, спокійно, чемно і навіть доброзичливо. Кажуть, що розуміють людей, яких негаразди гонять по світу в пошуках кращого життя, та й високі професійні вимоги до польських чиновників будь-якого рангу роблять свою справу. Гнітюче враження справили наші нещасні люди, яких ми зустріли на нелегальній біржі праці. Тобто це ніяка не біржа, а перехрестя вулиць у передмісті Варшави, куди приходять українські нелегали з метою хоч якось продати всій труд. В основному, це мешканці знову ж таки західного регіону України: жінки і чоловіки, згодні працювати на землі, в господарстві, будь-де. На цьому ж перехресті відкрито “тусуються” рекетири з білорусів, про цю “біржу” знає поліція, але поки що все йде своїм порядком. Скільки подібних “бірж” у Польщі? Скільки в інших країнах Європи і Росії? Кого вони турбують в Україні, крім заробітчан? А тим часом, одним з активних інвесторів української економіки і є заробітчани, котрі привозять до країни сотні тисяч своїх “кревних” доларів і єврів. Чи зможе щось змінити на краще знову оновлена українська влада? Стомлені життям заробітчани мляво посміхаються – не звикли вірити ніякій владі, лише собі – і відповідають: “ Поживемо – побачимо…”

Візовий режим і символічне насильство: на підступах до кафкіанського замку Микола РЯБЧУК

Нещодавно в кулуарах міжнародної конференції ми завели мову з російським колеґою про принизливу процедуру отримання шенґенських віз.

«Але ж ви скасували візи для європейців! — сказав москвич. — Невже це нічого вам не дало?»

«Поки що ні, — сказав я знічено. — Але переговори тривають».

«Ха! — сказав московський колеґа. — Ви занадто перед ними прогинаєтеся. Вони цього не розуміють. Навпаки, треба гайки закручувати. Ми чим більше відмовляємо у візах їхнім журналістам та іншим типам, тим вони поступливіші. Торік погодилися пом’якшити візовий режим для всіх наших. Мені ось на три роки «шенґен» бахнули!..»

«Мені американи теж дали на три роки», — пробурмотів я, проте це прозвучало приблизно, як жалюгідне виправдання зі старого українського анекдоту — «Зате пісні в нас найкращі!..»

Про результати переговорів між Україною та ЄС щодо пом’якшення для українців візового режиму ми довідаємося, вирогідно, вже у вересні, коли будуть нарешті підписані відповідні угоди. Можливо, ціною найрізноманітніших поступок українці досягнуть бодай частини того, чого росіяни добилися насамперед звичайною (й звичною) нахрапистістю. Проте навіть при найсприятливіших обставинах ми отримаємо (як і росіяни) лише своєрідну подачку для місцевих еліт — кількох відсотків привілейованих категорій населення. Що ж до решти співвітчизників, — то шенґенські благодіяння навряд чи матимуть для них яке-небудь практичне значення. А тому й обговорення візової проблематики навряд чи втратить свою актуальність.

Традиційно візи вважають інструментом захисту національної території від неконтрольованої міґрації, небажаних чужинців та транскордонної злочинності. Хоча серед експертів і нема єдиної думки щодо реальної ефективності цього інструменту, практично всі вони згодні щодо його вкрай неґативних побічних ефектів. Найбільша проблема походить із того, що процедура видачі візи є чи не єдиним правовим прецедентом у демократичних країнах, де презумпція невинності не діє. Навпаки, при оформленні віз діє своєрідна презумпція вини: кожен аплікант апріорно підозрюється в намірі скоїти злочин і зобов’язаний довести, що він не злочинець, не потенційний імміґрант чи нелеґальний заробітчанин. Працівники консульства можуть зважити на його докази та арґументи або й ні. Як правило, вони покладаються на комп’ютерну базу даних, на подані документи, на власну інтуїцію, але нерідко на їхнє рішення може впливати й звичайна примха, поганий настрій, переплутана літера в документах чи в базі даних, яка ототожнює апліканта з цілком іншою особою, а іноді — як це, вірогідно, було в німецькому консульстві в Києві 1999 — 2001 років — широкомасштабна корупція. Кожне консульство має до того ж негласну, проте цілком очевидну «норму» видачі віз, котру не дозволяється істотно перевищувати. Таким чином працівники консульства завжди можуть сказати, що представлених документів замало, що вони не досить переконливі або ж просто відмовити у видачі візи без будь-яких пояснень.

Жодного механізму оскарження таких рішень не існує, завдяки чому в консульствах виникають специфічні психологічні клімати, де кожен службовець має фактично безмежну владу над аплікантами й може скільки завгодно застосовувати до них «символічне насильство» (в термінах П’єра Бурдьє) — залежно від власних садистичних нахилів та інших комплексів. Апліканти натомість опиняються в цілковитій залежності від «богоподібних» чиновників і безпорадно приймають найбезглуздіші рішення з консульської «чорної скриньки». Практично ніхто не застрахований від консульської сваволі — навіть найвідоміші літератори, журналісти та вчені з міжнародною репутацією, чиї імена, коли б це справді когось цікавило, можна легко знайти в інтернеті за пошуковою системою

Google. Наслідком такої політики є аж ніяк не зміцнення внутрішньої безпеки ЄС, а головним чином посилення антизахідних настроїв, зокрема й серед тих, хто формує громадську думку й хто за переконаннями, за освітою й характером фахової діяльності завжди був і мав би залишитися безоглядним прихильником Заходу. Почуття марґіналізації, дискримінації та ґеттоїзації, спричинене жорсткими візовими вимогами, робить «другосортних європейців» на Сході особливо чутливими до будь-яких форм «символічного насильства», несправедливості й хамства з боку європейців «першого сорту» — чи то в консульствах, чи в пунктах перетину кордону. Імпліцитна, а подеколи й експліцитна зверхність західних офіційних осіб заохочує до подібної поведінки також їхніх місцевих співробітників, котрі інколи імітують своїх господарів буквально карикатурним чином. Працівники охорони — переважно місцеві «рєбята» — відзначаються особливою безцеремонністю й хамством. Практично ніхто не вважає за потрібне відповідати аборигенам їхньою мовою (вистачає й російської — в обсязі Еллочки-людожерки). Не надто від них відрізняється й більшість «дєвушек» у віконцях — той же самий зарозумілий совок, описаний класичною приказкою про «пана з хама». Жодні скарги на поведінку консульського персоналу не отримують офіційної відповіді, що лише підтверджує загальну патологічність окресленої ситуації.

Навіть жорсткі заходи можуть бути прийнятні, якщо вони справедливі, але навіть найсправедливіші заходи викликатимуть неприйняття, якщо вони супроводжуються приниженням.

Перший крок, таким чином, що його мусили б здійснити країни ЄС у рамках політики приязного сусідства, це перетворити свої консульства із символів бюрократичної сваволі, непередбачуваності та зверхності «білих людей» над місцевими «чорними» на символи порядку, законності та цілком обґрунтованої турботи про власну безпеку. Для цього слід конче подбати про більш відповідних

i відповідальніших співробітників та, за змогою, вжити ряд інших заходів. Насамперед — позбутися довжелезних черг під консульствами, як

i доволі наочно ілюструють ставлення їхніх господарів до місцевих аборигенів. Для цього потрібно було б розширити мережу консульських представництв, розбудувати приміщення для прийому відвідувачів, найняти нових співробітників i поліпшити ефективність їхньої праці. Усе це залежить радше від доброї волі, ніж від фінансових та інших ресурсів, оскільки консульські послуги доволі щедро оплачуються аплікантами, зокрема й тими, котрі отримують відмову у візі. Поки що навіть у найприязнішому консульстві — польському, де відхиляють лише один відсоток візових аплікацій (у пор

iвняннi 72% відмов у консульстві австрійському)1 українці витрачають загалом чотири години на отримання візи в Києві та 19 годин у Львові2. У багатьох випадках левова частка часу витрачається на отримання найпростішої інформації та аплікаційних форм. Декотрі консульства, прагнучи начебто зменшити та впорядкувати черги, пропонують записуватися на співбесіду по телефону, проте через перевантаженість єдиної лінії додзвонитися до консульств у більшості випадків практично неможливо. Надзвичайно поширеною в багатьох консульствах є сумнівна з погляду людських прав і здорового глузду практика проставляння в паспортах штемпелів, які засвідчують відмову видати візу. Таким чином апліканта позбавляють можливості отримання віз і в усіх інших консульствах, зокрема й тих країн, котрі не належать ані до Шенґенської зони, ані до ЄС, і котрі можуть мати цілком інші вимоги й критерії щодо видачі віз (не кажучи вже про можливість консульської помилки, недбальства чи упередженості в одному випадку, що автоматично переноситься на всі інші). Візова практика більшості «старих» членів ЄС щодо України відрізняється в гірший бік не лише від гнучкішої, раціональнішої та чеснішої візової політики «нових» членів (насамперед Польщі), а й від політики американської — дарма, що американці мають не менше підстав, ніж члени ЄС турбуватися про свою безпеку й дарма, що наплив відвідувачів до їхнього консульства не менший, ніж до будь-якого європейського. Поки що тільки американці (а не європейці) дозволяють усім, хто вже побував у їхній країні, подавати документи на нову візу за спрощеною процедурою — здаючи пакет без усякої черги до консульства й отримуючи відповідь експрес-поштою. І поки що тільки американці (а не європейці) видають повторним відвідувачам багаторазові візи на три або й п’ять років.

У цьому, вочевидь, і полягає дружня візова політика, котра: а) винагороджує відвідувачів за належну поведінку під час попередніх візитів; б) полегшує ділові поїздки бізнесменам, митцям, журналістам, ученим та іншим «професійним мандрівникам»; в) наочно показує, що американська візова система є справді інструментом безпеки, а не чиновницької сваволі та дріб’язкового вивищення над східноєвропейськими «унтерменшами».

Знову ж таки, європейцям бракує лише доброї волі, аби запровадити подібну — гнучку й диференційовану — візову політику в Україні. Наразі, типовий шенґенський підхід полягає в тому, щоб видавати візу на мінімальну кількість днів, зазначених у запрошенні. Для отримання багаторазової візи потрібно кілька запрошень, хоча й це не ґарантує отримання візи, якщо ці запрошення з різних країн. Про багаторічні шенґенські візи для професіоналів поки що й не йдеться, і навіть річна чи піврічна багаторазова віза є неабиякою проблемою — незалежно від щонайпозитивнішої історії попередніх візитів. Така політика, цілком очевидно, не має стосунку до вимог безпеки, а зумовлена, швидше за все, закостенінням

i безвідповідальністю євросоюзівської бюрократії. Досвід показує, що міжнародні злочинці чудово дають собі раду з цією системою, тимчасом як потерпають від неї головне студенти, туристи та професіонали. Саме ці категорії відвідувачів, а також жителі прикордонних районів мали б найбільше користі із запозичення Євросоюзом «американської моделі» — видачі багаторазових віз на рік, два, три й більше — залежно від попередньої візової історії апліканта. (При цьому сумарне перебування відвідувача в ЄС може обмежуватися, скажімо, 90 днями на рік або ж встановлюватися окремо при кожному в’їзді — як це роблять американці).

Євросоюзові варто також було б розглянути й поступово реалізувати ідею європейських консульств, які давали б змогу українським громадянам звертатися за шенґенською візою до будь-якого найближчого консульства країни-члена Шенґенської угоди, а не конче тієї, що є метою подорожі. Так само доречно було б видавати шенґенські візи в пунктах перетину кордону — принаймні для тих громадян, які вже відвідували ЄС і всі данні яких, у тому числі й біометричні, є в комп’ютерах Шенґенської інформаційної системи.

Другим важливим кроком із боку ЄС у напрямку спрощення візового режиму було б запровадження «польської моделі», котра за останні три роки показала свою ефективність у польсько-українських та угорсько- українських транскордонних відносинах, і була запозичена (з певними модифікаціями) кількома іншими східноєвропейськими країнами-членами ЄС (Литвою, Латвією, Естонією, Чехією, Словаччиною, а віднедавна й Словенією). Модель від самого початку мала асиметричний характер: українці отримували польські або угорські візи безкоштовно, натомість поляки й угорці могли перебувати в Україні до 90 днів без віз.

І, нарешті, Євросоюз міг би взагалі скасувати візові вимоги до українців на короткотермінові візити. Таке рішення, зрозуміло, потребує кількох попередніх кроків з обох боків. Україна, насамперед, мусить поліпшити рівень життя своїх громадян, зміцнити кордони (зокрема — закрити «прохідний двір» на сході), підписати угоди про реадмісію з країнами Євросоюзу, викорінити корупцію з правоохоронних та інших державних органів. Європейський Союз тим часом мусить встановити для України чіткі критерії, в разі досягнення яких вона може сподіватися на скасування візових вимог до її громадян. Ці критерії, очевидно, повинні включати істотне зменшення потоку нелеґальних міґрантів та ґастарбайтерів з України, ефективну співпрацю між відповідними органами України та ЄС у питаннях безпеки, реадмісії тощо. Усі ці процеси повинні ретельно відстежуватися обома сторонами, й у разі потреби зазнавати відповідного кориґування — як це відбувалось у взаєминах між Болгарією й Румунією та ЄС у процесі досягнення ними безвізового режиму.

Зробити, власне, можна багато чого, але для цього потрібні (а) компетентність і наполегливість із боку української влади й (б) політична воля з боку ЄС. Щодо першого, однак, є істотні сумніви, щодо другого — ще більші.

Микола РЯБЧУК — науковий працівник Центру європейських гуманітарних досліджень університету «Києво-Могилянська» академія, автор семи книжок, перекладених кількома іноземними мовами, зокрема німецькою (2006 р.) та французькою (2004 р.). У 1996 — 1998 роках працював штатним оглядачем відділу культури газети «День».

Міністр закордонних справ України Володимир ОГРИЗКО каже, що Україна може отримати безвізовий режим від ЄС без приєднання до Шенгенської угоди. Як передає власний кореспондент УНІАН в Брюсселі, про це він заявив сьогодні українським журналістам.

“Так, це можливо”, – сказав він.

“Ми поставили собі за мету через 4 роки перейти до того, що ми, власне, дали європейцям. Ми їм дали три роки тому право без віз в’їжджати до України. В дипломатії, як і всюди в житті є принцип взаємності. Ми надали можливість вам, дайте можливість нам”, – додав міністр.

Він зазначив, що якщо Україна почне працювати крок за кроком, то зможе досягти цієї мети.

“Це важко, це треба зробити демаркацію всіх кордонів, треба схвалити відповідні закони, треба зробити багато чого, в системі біометрики і так далі. А з іншого боку, це досить великий період часу. 4 роки – це можна гори пересунути, якщо тільки цим реально зайнятися”, – наголосив В.ОГРИЗКО.

Як повідомляв УНІАН, сьогодні Україна та ЄС започаткували консультації про запровадження безвізового режиму. Рішення про початок консультацій було схвалено на самміті ЄС-Україна, 9 вересня цього року в Парижі.

Довідка УНІАН. Шенгенська угода – це міжнародний договір, який ліквідує контроль на внутрішніх кордонах країн Європейського Союзу. Свобода пересування стосується громадян країн – членів ЄС і всіх осіб, які перетинають внутрішні кордони на території, де діє цей договір. До складу країн – учасниць Шенгенського договору зараз входить 22 країни-члена ЄС: Австрія, Бельгія, Данія, Чехія, Естонія, Фінляндія, Франція, Угорщина, Латвія, Литва, Німеччина, Греція, Італія, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Польща, Португалія, Іспанія, Швеція, Словаччина, Словенія. До Шенгенської зони також належать Ісландія і Норвегія.

Шість тисяч соціальних сиріт живуть на Закарпатті Центр зайнятості виявив в Закарпатті 5671 дитину, що залишилася без батьківської опіки через заробітчанство. Таких називають соціальними сиротами.
— Ми опитали 26 884 дитини з міст і селищ області, — розповідає Зоя Катрич із центру. — Про сільських дітей дізнавалися в голів сільрад. Кожна п’ята дитина не має вдома одного з батьків. А 401 залишилася без обох.
Найбільше соціальних сиріт у Тячівському районі. Кожне друге дитя живе з бабою чи дідом. Найменше — у місті Ужгороді, Ужгородському, Воловецькому, Великоберезнянському, Перечинському, Свалявському, Мукачівському районах.
Найчастіше закарпатці їдуть працювати до Чехії, Росії, Іспанії, Італії, Португалії, Греції, Польщі, Угорщини.

————————— У Європі натякають, що скасування віз для українців вдарить по Києву Скасування віз для в’їзду українців до країн Європейського Союзу може відбутися не раніше ніж за 5 років.

Такий прогноз в інтерв’ю “Німецькій хвилі” зробила експерт Французького інституту міжнародних відносин Сюзанне НІС. Вона, зокрема, прокоментувала результати учорашнього саміту Україна-ЄС з огляду на можливості зближення Києва та Брюсселя, а також щодо переваг і недоліків скасування візового режиму між Україною і Євросоюзом.

Говорячи про перспективи укладення між Україною та ЄС нової угоди про асоціацію, С.НІС зауважила: “Ми свого часу одразу уклали так звану угоду про асоціацію із Польщею, Угорщиною і тоді іще Чехословаччиною. Потім із іншими країнами, які нині є членами ЄС. Тому стосовно України це відносно важливий крок. Потрібно, втім, зробити зауваження. Є дуже мало прецедентів стосовно стратегії розширення як ЄС, так і НАТО. Тому ця угода про асоціацію може означати щось інше, ніж на початку 90-х для Польщі, Угорщини або Чехословаччини. Це може означати, що процес наближення триватиме набагато довше. І це залежить, звичайно, не лише від України, яка, на мою думку, має докласти значних зусиль, щоб довести, що важливі пункти для ЄС є також важливими і для Києва”.

Коментуючи реалізацію діалогу про запровадження безвізового режиму між Україною та Брюсселем, експерт також зазначила: “Із Україною потрібно починати із “маленьких кроків” у лапках. Саме у Східній Європі усі дуже добре знають що таке, коли не можна перетинати кордон. І питання скасування віз стане базисом, на якому буде можливим приєднання України до Євросоюзу”.

Одночасно з цим, представник Французького інституту міжнародних відносин доволі обережно сказала про конкретні часові рамки скасування віз для українців: “Є політики, які підтримують цю ідею, є також і опоненти скасування віз. Я вважаю, що потрібно розраховувати на період десь у п`ять років. Це я вважаю реалістичним”.

При цьому експерт зазначила, що цей процес може пройти й швидше. “Ми зараз у Євросоюзі маємо проблеми із нестачею робочої сили та старінням населення. Але в Україні теж потрібно до цього підходити обережно, щоб після скасування не відбувся масовий відтік робочої сили. Адже 10 мільйонів українців, як ми знаємо, після розпаду Радянського Союзу, залишили свою країну. Тож Київ має бути обережним, щоб не втратити найкращих спеціалістів в результаті скасування віз”, – підсумувала С.НІС.

1 Comment(s)

Comments RSS TrackBack Identifier URI