Ця історія про лихо українських заробітчан, що спіткало їх по дорозi з Іспаніі додому. Це було мале випадкове лихо, що потягнуло за собою цілий ланцюг лих. Одне лихо – жити в час глобалізаційного лихоліття. Пошук засобів до існування і виживання є вже не просто явищем сьогодення. Це є дійсно лихом. Конкуренція з тими, хто вже схопив більший шматок і не хоче ділитися, ускладнує ситуацію. Робота там, де ти не живеш – ще гірше лихо. Європа пізнала таке лихо вже раніше, коли українці задовольнялися соціалистичним розподілом праці. Ще тоді ціна робочого місця зросла непомірно. Безробітний європеєць стояв в черзі на біржі праці роками або збирав монатки і їхав в пошуках праці туди, де вона була. Ціле покоління дітей Європи виросло на валізах, коли батьки змушені були міняти місце проживання так часто, як міняють його військові.
Розвиток ліберальної економіки викликав подальшу потребу в вільному русі товарів і робочої сили. Поступово приймалися рішення на усунення перешкод для вільної торгівлі. Для конкретизації ідеї створення спільного ринку був розроблений спеціальний план заходів з 300 пунктів щодо скасування різноманітних перешкод у торгово-економічній сфері, так звана «Біла книга». Серед них цих пуктів – Шангенська угода. Вона була підписала з метою скасування контролю за переміщенням усіх громадян, які мешкають на території країн, що підписали цю угоду.
Таким чином потік робочої сили було полегшено. Транспортування товарів спрощено і прискорено. А з ним автоматично набрало чинності право людей на вільне пересування. Шангенська угода не була жодним рішенням, викликанним свідомою потребою в відстуності кордонів між національними країнами задля блага людини.Цьому сприяли економічні чинники лібералізму.
Розширення Шангенської зони на схід не змінило змісту Шангенської угоди. Вона, як і була, залишається переліком правил для полегшення торгівлі всередині Європейського Союзу, до якого ввійшли країни Східної Європи. Тепер вже жителі нових країн-членів Європейського Союзу між іншим отримали право на вільне пересування всередині розширеної Шангенської зони. Але не тому, що їм визнали це право, якого вперто не визнавали до підписання новими країнами Шангенської угоди. Просто товари отримали новий простір для вільного обігу. А з ним і людина стала товаром, що може вільно пересуватися. Та людина, що залишилася за межами зони вільної торгівлі і вільного руху капіталу, має задовільнитись обмеженою зоною пересування. Цю зону для неї окреслили інші. Для тих, хто за межами, прописано проходити принизливу процедуру контролю для в їзду в недозволену зону.
Паспорт. Віза. Посольсво. Цільниця. Все це із словника тих, кого виставили за двері Шангенської зони. До цього останнім часом додалися ще рейди контролю по дорогах всередині ЄС і депортація з забороною в їзду на территорію вільного обігу товарів. А тепер про те, що це означає для людини в реальному житті. А означає це одне – лихо.
Василь Вовчанський їхав на заробітки до Іспанії не з метою стати міліонером. Довготривала хвороба брата, що вимагала хірургічного втручання, змусила до цього. Заробити вдома на дорогу операцію було не можливим. Наівні уяви про щедрий заробіток в закордоном підштовхнули до рішення податися туди, де нас нема. Це ще одне лихо до купи: люди свято продовжують вірити, що там де нас немає, дійсно добре. Упередження про західну Європу як джерело невичерпних багатств все ще вирує уявами тих, хто там не жив. Так, Європа багата, але не охоче ділиться своїм багатством. Вона не любить бідних. Не вірить, як і Москва, сльозам. Вона як пастка з шматком сира для миші. Лакає поки не дасть по голові жертві. І люди дійсно як миші повзуть і повзуть кудись, самі не знаючи куди. Гіркі уроки отримуються незабаром.
Депортовані, з численними штампами заборон в паспортах і обмежені в пересуванні по Європі таким чином люди залишаються наодинці самі з собою. Їх держава і її службовці може і хотіли б допомогти чимось, та і вони безсилі перед владою всесвітнього капіталу, що диктує свої антилюдські правила для всіх. Про все це йтиметься в хроніці одного лиха заробітчан з України.
Далі буде.
